до істини

ДВОЇСТОЇ ІСТИНИ ТЕОРІЯ, подвійна істина - вчення про поділ філософських та богословських істин, згідно з яким істинне в філософії може бути хибним в теології, і навпаки В. чення про двоїсту істину виникло в Середні віки, під час поширення філософії Аристотеля, коли виявилось, що ціла низка філософських положень Аристотеля суперечить догматам мусульманської та християнської релігій. Найбільш впливовими мислителями, які утверджували Д.і.т., були Аверроес (Ібн Руїид), Брабантський, Жандунський, Ніфо, Ок кам, Помпонацці та ін. Згідно з принципом двоїстої істини, досягнуті наукою результати мають право на існування, але лише як наділені статусом можливих імовірних істин, в той час як теологічним істинам притаманні абсолютність, очевидність та достовірність. Такий погляд на науку в межах християнського вчення про божественну всемогутність був плідним, оскільки слугував виправданню наукових занять. Найбільш докладно ця точка зору розвинута у вченні ТомиАквінського про істини віри та істини знання, згідно з яким теологічні істини мають пріоритетне значення по відношенню до наукових. Д.і.т. вступила в конфлікт з науковим знанням у період зародження наукової картини світу, зокрема геліоцентричної системи Коперника, коли наукові істини стали претендувати на онтологічний статус. Це особливо проявилось в процесах інквізиції над Бруно та Галілеєм, яка повела нещадну боротьбу з новими, науково-природничими уявленнями про картину світобудови. Поступово Д.і.т. поступається місцем поняттю наукової істини, яке, стаючи абсолютно незалежним від Істини Одкровення, перебирає на себе атрибути останньої - абсолютність, достовірність та довершеність. У новій формі Д.і.т. була відновлена Кантом, який вважав необхідним не захист науки від релігії, а, навпаки, захист релігії від науки: "я повинен був обмежити сферу знання, щоб дати місце вірі".

КОНКРЕТНІСТЬ ІСТИНИ - залежність істини від певних умов і обставин, простору і часу. Проблема К.і. виникає внаслідок того, що істина як ідеальне утворення має загальний і тому абстрактний характер, дійсність же завжди конкретна (див. абстрактне і конкретне). Цим покладається невідповідність між ними, що негативно впливає на всю діяльність людини. К.і. має три основних аспекти - теоретичний, практичний і логічний. 1) Теоретичний, або пізнавальний, стосується двох способів функціонування істини - її походження і застосування для пізнання нових об'єктів чи вирішення теоретичних завдань. Знання має характер істини, якщо воно виникає на певній об'єктивній основі і в своєму подальшому розвитку не пориває з нею С. формовані знання стають знаряддями його поширення і розвитку. Для цього треба мати уміння вибирати для даної конкретної ситуації єдино адекватні поняття, образи, правила і підводити під них об'єкти чи вирішувати задачу. Таке застосування абстрактного до конкретного Кант називав здатністю судження В. она - відмітна риса природного розуму, навчити їй не можна, на відміну від власне теоретичних знань. Як вміння вона виробляється прикладами і діяльністю З. датність судження - це мистецтво, хист до вибору адекватних ідей або їх створення для ще не пізнаних явищ. 2) К.і. в практичному плані - це адекватність ідеальних засобів для потрібної людині зміни речей, явищ та процесів. Уміння застосовувати такі засоби дається теж прикладами та практичною діяльністю. 3) В діалектичній логіці К.і. досягається методом сходження від абстрактного до конкретного. Таке сходження є одночасно рухом в середині самої думки і її наближенням до конкретної дійсності.

див. двоїстої істини теорія

I ІСТИНА - 1) Філософська категорія, разом з категоріями добра, краси і свободи відбиває глибинний смисл людського світовідношення та осягнення буття, шукань людського духу та творення гуманістичних ідеалів; виражає сутнісний зміст та безпосередню мету пізнавального процесу і характеризує його результат - знання як адекватне відображення суб'єктивної та об'єктивної реальності в свідомості людини. І. встановлюється через визначення відповідності пізнавального образу, знання реального стану речей в дійсності, що надає І. за своїм змістом незалежності від суб'єкта (див. об'єктивна істина). Однак ця відповідність не розглядається як повний збіг пізнавального образу і об'єкта, оскільки останньому притаманна пізнавальна невичерпність, а процес пізнання завжди обумовлений історично, обмежений у своїх пізнавальних можливостях, залежить від рівня розвитку пізнавального інструментарію. На кожному конкретному етапі пізнавальний образ відносно вірно відтворює об'єкт, але з розвитком пізнання поповнюється новими якісними визначеннями предмета, все точніше його відтворює. Тому І. не є щось статичне і незмінне, а розглядається як безперервний процес послідовного наближення до повноти відтворення (див. абсолютна істина, відносна істина). В процесі пізнання І. реалізується через дотримання принципів об'єктивності, що вимагає розглядати об'єкт таким, який він є сам по собі, в об'єктивній реальності; всебічності, коли об'єкт повинен розглядатися в усій його багатостатності, якісній різноманітності, у взаємозв'язках і опосередкуваннях; доказовості, коли за достовірне приймається лише знання, яке має достатнє теоретичне і емпіричне, логічне і практичне обґрунтування. Тим самим категорія І. відсікає від справжнього пізнання різного роду його суррогати. Будучи продуктом пізнання, І. в сфері культури набуває ціннісного значення. Визначення сенсу пізнавальної діяльності як служіння І. надає категорії І. морального звучання. У вченні про І. серед основних є питання про критерій І. 2) Логічне поняття, виражає одне з двох або багатьох істиннісних значень, які надаються будь-якому судженню або системі суджень, окремій теорії або системі теорій. Часто ототожнюється з поняттями істинності (напр., істинність твердження, істинність теорії) або істинного (напр., істинне твердження, істинна теорія). Встановлюється за допомогою застосування визначених правил побудови та процедур доведення логічних виразів. Залежно від умов і правил визначення істинності логічних побудов розрізняють синтаксичне і семантичне поняття І. (див. істина в формалізованих мовах). Протилежними до категорії І. виступають поняття "омана", "хиба", "оманливість", "хибність". Проблему І. вивчають переважно теорія пізнання, логіка.

[br]

II ІСТИНА в формалізованих мовах - властивість висловлювання (пропозиційної формули), що висловлює істинне судження. Тоді як гносеологічне поняття істини фіксує відповідність між змістом суджень і реальністю, І.в ф.м. пов'язана з моделюванням цієї відповідності засобами формалізованої мови С. емантичне визначення поняття істини було запропоноване Тарським ("Поняття істини в формалізованих мовах", 1933, 1935). Основні вимоги до дефініції поняття стосуються блокування парадоксальності (що притаманна буденній мові внаслідок її універсальності) шляхом розрізнення у формалізованій мові складників мови-об'єкта (висловлювання) і метамови (структурно-дескриптивного імені висловлювання, трансляції цього висловлювання у метамову, предикату істини). Однак вимоги до дефініції істини не містять засобів визначення істинності конкретного висловлювання, оскільки не всі складні висловлювання - скінченне з'єднання простих висловлювань. Використовується поняття пропозиційної функції (для якої є справедливим те, що складні функції - скінченне поєднання простих) і аналог поняття істини для функції - поняття доконаності. В залежності від правил утворення мови, визаначаються умови істинності кожного конкретного висловлювання О. скільки правила утворення задають скінченний список типів формул мови, виходячи з якого визначається клас істинних висловлювань, це дозволяє визначити для нескінченної ієрархії метамов нескінченне число предикатів істини скінченними засобами.

Флоренський, Павло Олександрович (1882, Євлах, Азербайджан - 1937) - рос. філософ, священик, вчений. Закінчив фізико-математичний ф-т Московського ун-ту (1904). Духовні шукання спонукали його до навчання у Московській Духовній академії, після закінчення якої він розпочав тут викладацьку діяльність (на кафедрі історії філософії), що тривала від 1908 по 1919 р. Магістр богослов'я, редагував ж. "Богословський вісник" (1912 - 1917). Од 1919 р. наукові інтереси Ф. зосереджуються на фізиці, техніці, мистецтвознавстві. Працював у Головенерго, Комітеті електрифікації СРСР; у 1921 р. обраний на посаду проф В. ищих Художньо-технічних майстерень. У 1933 р, арештований, висланий до східносибірського табору, розстріляний на Соловках. Назва головного твору Ф. "Стовп і підвалина Істини" відтворює означення Церкви, що дано у Посланні апостола Павла. Шукання Істини на теренах богослов'я і філософії - головний напрям творчості Ф.; цим шуканням було підпорядковане також духовне осердя його особистості та подвижницького життя. Початковим щаблем на шляху осягнення Істини є сприйняття світу як гріховного буття, "болота" відносності й позірності. Від цього сприйняття відштовхується "логістика", яка спирається на міркування на підставі понять раціоналістичної філософії та правил формальної силогістики. Потому відбувається перехід до щабля "пробабілізму", або сфери міркувань, заснованих на припущеннях (напр., "якщо Істина існує, то вона достеменно є такою...") Н. аслідком осмислення цього щабля є низка вагомих філософських здобутків Ф.: тлумачення істини як "інтуїції - дискурсії", "руху непорушного і непорушного руху", "актуальної безконечності" тощо. Останній, третій щабель осягнення Істини - перехід у сферу "живого досвіду", подвижницької віри, осердям якої є любов. Любов, за Ф., це об'єднавча сила буття, довершеною і дієвою формою якого є Церква - Стовп і підвалина Істини. Хоча Ф. зазнав впливу теорії всеєдності В. Соловйова, його власне "софійне", або "софіологічне", вчення вирізняється самобутністю. Суттєва риса цього вчення - вкоріненість в античній філософській традиції платонізму та християнське потрактування Софії як "іпостасної системи" Божого задуму в світі. Особливістю філософського аспекту софіології Ф. є погляд на Софію як досконалу єдність множинності, опертям якої є любов; одиниці цієї множинності становлять "ідеали особистості", цілокупність яких уособлюється в Софії. "Конкретна матафізика" Ф. - це онтологічне вчення, засноване на поєднанні метафізичного, духовного та чуттєвої сфери буття; втілення духовного в конкретних чуттєвих речах надає особливого - символічного - виміру реальному буттю людини у світі та результатам її творчості. Філософський символізм Ф., що спирався на вирізнення та поєднання духовної і чуттєвої структури буття, наклав свій відбиток на розуміння ним мистецтва та природничих наук.

[br]

Осн. тв.: "Загальнолюдські корені ідеалізму" (1908); "Стовп і підвалина Істини" (1914); "Нариси філософії культу" (1918); "Іконостас" (1922); "Імена" (1923 - 1926); "Аналіз просторовості у художньо-зображальних творах" (1924).

n ж. ім'я

Труд

* * *

1) правда

2) правдивість; щирість

3) точність, відповідність

4) тex. точність установки

5) фiз. "істина" ( характеристика кварк)

6) peл. Бог ( у християнському віровченні)

••

1) правда

2) правдивість; щирість

3) точність, відповідність

4) тex. точність установки

5) фiз. "істина" ( характеристика кварк)

6) peл. Бог ( у християнському віровченні)

••

ЛОГІЧНА і ФАКТИЧНА ІСТИННІСТЬ - у сучасній логіці поняття, що характеризують істинність висловлювань. Л.і ф.і. не створює якогось особливого поняття істини, а є конкретизацією, пристосуванням загальнофілософського поняття істини до потреб логіки формальної Л. огічна істинність - це істинність висловлювання, яка зумовлена тільки його логічною формою - певним розумінням логічних операцій і прийнятими для даних міркувань законами логіки. Фактична істинність - це істинність висловлювання, яка зумовлена змістом висловлювання - значеннями його складових елементарних речень, термінів і "фактичним станом справ". Поняття "Л. і ф.і." увійшли в логіку з часів Ляйбніца, який розрізняв необхідні істини, або "істини розуму", і випадкові істини, або "істини факту". Сучасна логіка позбавила це розрізнення абсолютного значення, оскільки відносить його до певних логічних числень.

ФУНДАМЕНТАЛІЗМ - у найзагальнішому значенні - це переконання, що існує деяка тверда основа, на якій має ґрунтуватися розуміння реальності, істини, добра, Бога. Відповідно можна говорити про різновиди Ф. - метафізичний, епістемологічний (пізнавальний), етичний, культурний (цивілізаційний, національний), релігійний. У філософії переконаність в існуванні деякої незмінної основи реальності, істини та моралі виявляється у визнанні того, що розум здатний сформулювати єдиноправильні критерії, на основі яких ми можемо відрізнити реальність від видимості (ілюзії), істину від хиби, добро від зла О. скільки в даному разі визнають, що існують деякі абсолютні критерії реальності, істини, моралі (абсолютні цінності), то замість терміна "Ф." іноді застосовують слово "абсолютизм". У середземно-європейській філософській традиції філософський Ф. з'явився як протидія релятивізму - погляду, за яким різниця між реальним і видимим (тим, що тільки здається реальним), істиною і хибою, добром і злом відносна. Відносність критеріїв реальності, істини, добра позначають терміном "релятивізм". У Давній Греції речниками релятивізму були софісти. Платон вбачав своє завдання у тому, щоб протидіяти релятивізму, тому його філософія і послугувала одним із найважливіших джерел філософського Ф. у середземно-європейській філософській традиції (яка в XX ст. стала об'єктом критики Гайдеггера). Продовженням цієї платонівської традиції була епоха Просвітництва з її вірою у здатність розуму знайти надійні критерії для розрізнення реального і нереального, істини та хиби, добра та зла. Якщо Платон і Декарт подають версію раціоналістичного Ф., то британські емпірики стали засновниками емпіричного Ф., продовження якого маємо у позитивізмі та логічному позитивізмі. Абсолютизм в етиці знайшов підтримку з боку феноменології (Шелер). У друг. пол. XX ст. філософський Ф. зазнав серйозної критики з боку філософського постмодернізму (Деррида, Дельоз, Фуко, Рорті та ін.), але крайні версії постмодернізму поновили стару загрозу - загрозу релятивізму. Тому значна група сучасних філософів прагне вибрати середню позицію між Ф. і релятивізмом (Бернстейн та ін.). Іноді термін "Ф." застосовують для позначення культурного релятивізму; говорять, напр., не тільки про релігійний Ф., а про культурний, національний і т.п. У такому разі суть культурного (цивілізаційного, етнічного, національного) Ф. полягає в тому, що із правильного твердження про те, що різні світорозуміння і цінності (моральні, політичні, правові) закорінені в культурній самобутності етносів, націй, цивілізацій та епох, роблять висновок про виняткову унікальність різних культур та їхню неспівмірність. Таким чином, з культурного Ф. випливає релятивізм: якщо наше розуміння реальності, істини, добра є наслідком певних культурних традицій, то воно радикально різне у різних культурах, і кожна з цих культур може претендувати на єдино вірне світорозуміння. Ф., отже, знаходиться в опозиції до універсалізму, а не до релятивізму. Одним із різновидів цього культурного релятивізму є т. зв. лінгвістичний релятивізм, суть якого полягає в тому, що семантика різних мов фактично є неспівмірною (звідси теза про принципову неможливість адекватного перекладу текстів). Негативні суспільні наслідки культурного Ф. (релятивізму) полягають у тому, що з нього слідує неможливість взаєморозуміння між етносами, націями, цивілізаціями, а отже, визнається, що способом їхнього співіснування є конкуренція, напруга і конфлікт. Складність взаємин між культурним Ф. і універсалізмом полягає в тому, що універсалізм (утвердження загальнолюдських цінностей) здатний сам приховувати культурний Ф. - намагання мислити цінності саме своєї цивілізації чи нації як універсальні. Такий універсалізм, отже, не схильний поважати культурну різноманітність світу, культурну самобутність інших цивілізацій та націй; навпаки, він прагне нав'язувати свої цінності та способи життя іншим культурам. Саме з цим пов'язана критика європоцентризму та культурних аспектів ідеології глобалізму. Так само за критикою національного Ф. (який часто змішують з націоналізмом або національним егоїзмом) може приховуватися стратегія ослаблення поцінування національної самобутності якоїсь нації, аби (в умовах конкуренції культур) в такий спосіб сприяти культурній експансії іншої нації. У такому разі т. зв. "інтернаціоналізм" (або "справжній універсалізм", чи космополітизм) насправді сам є прихованою формою національного Ф. Саме таке спрямування мала критика укр. націоналізму ("буржуазного націоналізму") в СРСР; в оновлених формах И здійснюють також в сучасній Україні. Більшість сучасних філософів не приймають апі радикальних форм універсалізму (з їхньою зневагою до самобутніх культур), ані крайніх форм культурного Ф. - з їхнім твердженням про неможливість існування загальнолюдських цінностей, про неспівмірність культур та неможливість взаєморозуміння між ними. Виправданою є поміркована позиція, яка поєднує необхідні елементи універсалізму з поміркованими формами культурного релятивізму Що стосується релігійного Ф., то суть його полягає не стільки в твердженні про те, що дана релігія є єдино правильною (це характерне для більшості релігійних вірувань), скільки у погляді, що дана конкретна релігія повинна бути основною (фундаментом) всіх цінностей - моральних, політичних, правових. Звідси слідує заперечення будь-якої автономії індивідів (зокрема їхнього права триматися будь-яких релігійних вірувань або не триматися жодних), різних сфер діяльності (моралі, науки, освіти, мистецтва, права, політики тощо) та установ. У такому разі релігію мислять як основу політики, права тощо, заперечуючи (в радикальних формах релігійного Ф.) навіть їхню відносну автономію. Можуть існувати поміркованіші та радикальніші форми релігійного Ф.

РЕЛЯТИВІЗМ ( від лат. relativus - відносний) - методологічний принцип наукового, культурологічного, філософського мислення, світоглядно-філософська позиція, що виявляється в абсолютизації відносності змісту і значення феноменів духовної культури та соціального життя (знань, норм, цінностей, традицій, соціальних ін-тів), в абсолютизації їхньої залежності від суб'єкта, від різних умов та ситуацій. Р. заперечує будь-які абсолюти в сфері соціальних явищ та цінностей культури, наголошує на мінливості, плинності, історичності, плюральності духовного світу людини, її знань та уявлень, форм її соціального буття. Р. представлений у двох основних формах: когнітивний (гносеологічний) Р., який стосується сфери знання, проблеми істини, та власне культурологічний Р. (стосується сфери цінностей та соціально-культурних явищ). Когнітивний Р. був вперше обґрунтований софістами (V ст. до н. е.). Спираючись на тезу: "Міра всіх речей - людина" (Протигор), софісти стверджували відсутність загальноприйнятої (єдиної або об'єктивної) істини: є лише відносні істини за міркою даного суб'єкта. Софісти заклали основи також культурного Р., посилаючись на факт існування різних (несумісних) релігійних уявлень, звичаїв, норм (зокрема в сфері моралі - т. зв. етичний, або моральний, Р.). Когнітивний Р. спирався на культурологічний та етичний Р., але водночас слугував теоретичним обґрунтуванням останнього. В філософії Нового часу домінувала антирелятивістська, раціоналістична духовна орієнтація (ідея об'єктивної, абсолютної істини, пошук абсолютного обґрунтування етики та релігії). Р. відроджується в XIX ст. у зв'язку з критикою засад класичної філософії та формуванням некласичної філософії, розвитком історичної науки та пов'язаних з нею соціогуманітарних наук, революцією в природознавстві (кін. XIX - пер. чверть XX ст.). Посилення позицій радикального Р. в духовній ситуації кін. XX ст. знайшло свій вияв у постпозитивістській філософії науки ("історична школа": Кун, Лакатос, Феерабенд, Тулмін та ін.) як прояв "філософії постмодерну", де Р. перетворений у фундаментальний принцип філософського дискурсу та світобачення (Фуко, Ліотпар, Бодріяр, Деррида, Рортпі та ін.). Прибічники сучасного Р. розглядають науку, філософію, культуру з позицій конвенціоналізму та прагматизму - як сукупність окремих "парадигм", "концептуальних каркасів", "дискурсивних практик", "контекстів", які автономні, несумірні один з одним (у кожному з них своя істина). Подібне розчленування на окремі самозамкнені, самодостатні, "закриті" соціально-культурні утворення стосується також історії, розвитку цивілізації. Критики Р. (Ортега-і-Гассет, Поппер, Башляр, Коллінгвуд, Габермас, Ясперс, представники марксистської традиції) вказують на внутрішню суперечливість Р. (заперечуючи існування об'єктивної істини, Р. має заперечувати і власну претензію на істину). Радикальний Р. вступає у суперечність з імперативами розвитку сучасної цивілізації (необхідність подолання відчуженості між етносами, культурами, цивілізаціями, досягнення взаєморозуміння, консенсусу, об'єднання зусиль на основі об'єктивних знань, загальновизнаних ідеалів, принципів).

1) істина, правда. [Слово істини (Шевч.). Грецькі філософи бажали і жадали істини (Крим.). Перегляд цей (націон. питання) довів ще зайвий раз знану вже правду: для добра людськости треба вільних і самосвідомих національностей (Грінч.)]. Святая -на - свята істина. Доподлинная -на - нестеменна істина (правда). Совершенная, чистая -на - щира істина (правда). Избитая -на (трюизм) - оклепана правда, загальник (-ка). Путь -ны - путь істини, правди. Наставлять на путь -ны - на все добре навчати, до пуття приводити кого, на путь (шлях) істини, правди навертати кого. -на освободит вас (слав. свободит вы) - істина визволить вас (Єв.). Познавать -ну - пізнавати, спізнавати істину. Распознавать -ну от лжи - розпізнавати правду від брехні. Говоря по -не - правду кажучи, поправді кажучи; срвн. Правда. По -не этим стоит гордиться - направду (по правді, справді) цим варт пишатися;

2) (истинное положение) істина. Математическая -на - математична істина.

* * *

Дьюї, Джон (1859, Барлінгтон - 1952) - амер. філософ, засновник філософії "інструменталізму". Освіту отримав у Вермонтському ун-ті. Викладав у Мічиганському та Колумбійському ун-тах. У Чикаго організував експериментальну початкову школу під опікою Департаменту філософії, в якій прагнув впровадити та перевірити розроблені ним ідеї в галузі філософії освіти. Виступав прихильником гегельянства, пізніше перейшов до його критики, зазнавши значного впливу психологічної теорії Джемса. Піддаючи критиці метафізичні спекулятивні конструкції, головна хиба яких, за Д., - гіпертрофування когнітивних функцій філософії ("панування інтелектуалістського погляду") - він запропонував нову модель філософії, характеризуючи її як "інструменталізм". Її призначення - забезпечити перехід від традиційних "проблем філософів" до вирішення "людських проблем" у річищі прагматизму. Філософія, згідно з Д., не повинна займатися побудовою інтелектуальних схем, натомість вона має культивувати себе як метод. Завдання останнього полягає у з'ясуванні природи людського досвіду, аналізі його складових, з тим, щоб найефективніше адаптувати світ до потреб індивіда, виявити шляхи корисних для нього стосунків з об'єктами довкілля. "Досвід" - центральна категорія філософії Д. - об'єднує всі форми і прояви життєдіяльності суб'єкта - сферу свідомого і несвідомого, фізичного і психічного. Він має два головних виміри: біологічно-генетичний та ціннісний; людина повинна пристосовуватися до середовища, щоб вижити, її ставлення до світу емоційно забарвлене, практично-ціннісне. В контексті ідей праґматизму та інструменталізму Д. інтерпретує проблему істини як родову назву для різних видів ціннісних суджень, застосовуваних у площині досвіду К. ритерієм істини виступає "операційна надійність", придатність для розв'язання проблеми; зрештою істина визначається як корисність. Тим самим проблема істини фактично замінюється проблемою цінності, набуває радикально ситуативного і суб'єктивістськи-екзистенційного сенсу ("філософія успіху") К. онцепція досвіду та істини створює засади для соціальної спрямованості філософії Д. в цілому. У її епіцентрі знаходиться людина, її турботи, потреби, пошуки, адже, згідно з Д.,. всі цінності перебувають не по той бік досвіду, а лише у ньому. Завдання філософії - вказати людям шлях до блага, забезпечити "вірний тип дії". Звідси - велика увага Д. до філософії освіти. У навчанні й вихованні чільне місце має належати не досягненню статичних, наперед заданих цілей, а процесу дослідження, змагання, творчості. Центральна ланка останнього - континуум "засіб - мета", у площині якого досягнуті цілі стають засобами для появи наступних; ідеї - інструменти для практичних цілеспрямованих дій. Свобода, за Д., полягає у здатності робити розумний вибір і діяти згідно з ним та особливостями власної самобутньої індивідуальності. Демократія є тим соціальним ладом, який спирається на свободу і створює можливості для розвитку творчого потенціалу індивіда. Демократично визначені ідеї соціальної педагогіки та прагматичної етики Д. у модернізованому вигляді використовуються і в наші Дні.

[br]

Осн. тв.: "Психологія" (1887); "Нариси з експериментальної логіки" (1916); "Реконструкція філософії" (1920); "Людська природа й поведінка" (1925); "Досвід і природа" (1925); "Вчитель і суспільство" (1937); "Досвід і освіта" (1938) та ін.

ОДКРОВЕННЯ (об'явлення) ( від грецьк. άποκάλνψιζ - розкриття, одкровення) - категорія теології та поняття релігійної свідомості, що означає акт та процес Божественного самовиявлення, розкриття Божественної істини. О. сприймається не розсудком, а серцем. Понадчуттєве, безпосереднє сприйняття істини доступне лише обраним, в момент містичного єднання з Богом. Об'явлення Божественної істини є абсолютним критерієм людського пізнання та поведінки Н. айглибші релігійні істини були подані людству через О., яке постає джерелом релігійного досвіду. Серед передумов виникнення ідеї О. - ідея понадчуттєвої реальності, що вимагає понадчуттєвого, позаемпіричного пізнання. Завершенням ідеї О. є особистісне осмислення понадчуттєвого буття, найпослідовніше втілене в ідеї Бога-особи монотеїстичних релігій. Абсолют тут є не лише об'єктом пізнання-сприйняття, а й суб'єктом: він активно "відкривається", "являється" людині в містичному акті (звідси "одкровення", "об'явлення"). Саме таким є розуміння Бога в біблійській та коранічній традиціях - як суб'єкта воління та активної дії; Бог відкриває таємницю світу та свою власну волю в акті "милості", "благодаті". В християнстві особистісний характер О. реалізується через ототожнення Христа з абсолютним буттям та абсолютною істиною (див. логос). З точки зору гносеології категорія О. відобразила своєрідність безпосередньо-інтуїтивного пізнання на відміну від розсудково-логічного.

I ІСНУВАННЯ (пізньолат. ex(s)istentia, від лат. ex(s)isto - існую) - одне із найважливіших понять європейської філософії, яке мало у різні історичні епохи нетотожний смисл. В історії філософії поняття "І." вживалося звичайно для позначення зовнішнього, речового буття, яке, на відміну від сутності речі, осягається не мисленням, а через досвід С. холастика вбачала в дуалізмі сутності та І. корінну роздвоєність і неповноцінність універсуму, що "знімається" лише на рівні Бога, волі Бога. Радикально розійшлися в інтерпретації І. в XVII - XVIII ст. емпіризм і раціоналізм. Якщо перший (Локк, Г'юм) визнавав реальність одиничних фактів, які виступають єдиним джерелом будь-якого знання (чуттєвий досвід), то представники раціоналізму (Декарт, Спіноза, Фіхте) виходили із тотожності мислення і буття: І. трактується як дещо розумне, раціональне. Ляйбніц і Кант здійснили спробу опосередкувати обидві точки зору. Перший розрізняв істини розуму і істини факту, що має місце лише на рівні людського розуму і "знімається" в розумі божественному. Кант визнавав онтологічне значення речі-у-собі (яка непізнавана), проте акт пізнання, на його думку, відбувається на перехресті категоріальних схем розсудку і того матеріалу, що постачається для їх наповнення чуттєвістю. Поворотом до принципово нового бачення І. є його потрактування К'єркегором. На противагу гегелівському панлогізму, його підхід заснований на розумінні І. як людського буття, що осягається не через конструкції розуму, а безпосередньо. І. - одиничне, особистісне, кінечне, неповторне - розкривається через специфічну екзистенційну діалектику, взаємозв'язок естетичного, етичного і релігійного, де кожен із цих феноменів набуває відповідного змісту не в своїй самосутності, а як момент неповторної індивідуальної долі. Поняття І. належить до визначальних у філософії екзистенціалізму, що обумовлено тими фундаментальними потрясіннями, яких зазнало людство в результаті як першої, так і другої світових воєн, а також всеохопною кризою просвітницької ідеології. Екзистенційне мислення розгортається якраз навколо проблеми буття, потрактованого як буття граничне, а всі інші філософські проблеми виявляються похідними від неї. В екзистенціалізмі І. тісно пов'язане із трансцендуванням, постійним прагненням до осягнення справжніх, незнеособлених рівнів людського буття. Так, Гайдеггер інтерпретував І. "як буття - у світі", яке, виступаючи як трансцендентне по відношенню до знеособленого світу повсякденності (Man), є виходом людини до глибинних підвалин свого існування. Релігійний екзистенціалізм в інтерпретації І. робить наголос на такому способі трансцендування, як звернення до Абсолюту, тобто до Бога. У цьому вбачається можливість залучення окремішної людини до істини буття, до цінностей віри, надії, любові, до осягнення нею себе і Бога на рівні категорії "Я - Ти" (Бубер). Залучення людини до Бога стає для неї самозаглибленням, пізнанням людиною самої себе (Сковорода). Франц. атеїстичний екзистенціалізм (Сартр, Камю) при розгляді І. виходять із того, що справжнє І. передбачає визнання свободи іншого як умови своєї власної свободи. Особливо наголошується на значенні індивідуального вибору. За Сартром, "існування передує сутності", тобто, здійснюючи вибір, людина заперечує "ніщоту" світу і витворює сутність для себе (а також і структуру світу, в якому вона існує). Камю пов'язав справжнє існування із безперервним запереченням та абсолютним нонконформізмом.

[br]

II див. сутність та існування

МАЙЄВТИКА (мейєвтика) ( від грецьк. μαιεντιχη) - повивальне мистецтво, з яким Сократ порівнював свій метод філософування. Сократ вважав, що, допомагаючи народженню істини в інших людях, він продовжував у моральній сфері справу своєї матері, повитухи Фенорети. На відміну від інших філософів, які викладали свої вчення у догматичній формі, Сократ не мав якогось усталеного вчення, але виявляв великий інтерес до пошуків істини, особливо в сфері моралі, в бесідах з будь-ким, хто мав до цього нахил, у вигляді запитань-відповідей О. сновними були питання: що таке добро, справедливість і т. ін., при цьому перебиралося багато відповідей, які обмірковувались і спростовувались, доки не доходили до правильної відповіді. Результатом було певне знання про істину з того чи іншого питання, яке подавалося у вигляді визначення, в зв'язку з чим Аристотель зауважував, що Сократ був першим, хто намагався дослідити М. як логічну операцію. Визначеність предмета мала і полемічний зміст - Сократ боровся проти софістів, які схильні були доводити і перебільшувати відносність людського знання. У нього суперечності думки торували шлях не до релятивізму, а до істини. Тому діалектика Сократа має діалогічну форму бесіди та антропологічний зміст (адже Сократ негативно ставився до натурфілософії, вважав вартими уваги лише проблеми людини). В сучасній культурі діалогічна діалектика має особливе значення у зв'язку з діалогом культур, розвитком демократичних засад суспільства тощо.

ОБ'ЄКТИВНІСТЬ - термін, що позначає відношення незалежності від суб'єкта, від суб'єктивного чинника. Доцільно розрізняти такі форми вияву 0.: онтологічну, гносеологічну, методологічну, професійну (певні види практичної діяльності, де суб'єкт реалізує ціннісне відношення). 1) В загальному випадку онтологічна О. - те, чому суб'єкт надає статусу дійсної (істинної) реальності, розглядає як "дійсно" (справді) існуюче, як деяке "суще", достовірний елемент своєї картини світу, тієї дійсності, що є для нього предметом пізнання, рефлексії або на яку спрямовано його практичну (життєву) діяльність. Онтологічна О. протиставляється всьому, що, за переконанням суб'єкта, лише "здається існуючим", що існує лише в думці, в уяві, в гадці, є лише витвором свідомості або має характер ілюзії. Розрізнення між онтологічною О. і тим, що належить до сфери "чистої суб'єктивності", неоднозначне, відносне, залежить від рівня і характеру його знань, ціннісних уподобань, від тих проблем, що їх вирішує суб'єкт, та від критеріїв "дійсно існуючого", які він схвалює. 2) В гносеологічному аспекті О. розкривається як визначальна риса людського знання, як характеристика істини, достовірних законів і теорій. Гносеологічну О. вбачають у тому, що зміст пізнання зумовлений предметом пізнання; не залежить від волі і бажання суб'єкта. Принцип гносеологічної О. стверджує, що у формі істини має місце збіг, узгодження мислення (думки) з тією дійсністю, яка є об'єктом пізнання і яка існує незалежно від пізнання ("класичне" поняття істини). Принцип гносеологічної О. утворює антитезу інструменталізму та релятивізму. 3) В методологічному аспекті О. виступає як принцип (норма) науково-пізнавальної діяльності, що виражає вимогу інтерсуб'єктивності опису наукового. О. як норма наукового дослідження означає настанову дотримання суб'єктом основних принципів науковості, зокрема вимоги доказовості й аргументованості наукових ідей, гіпотез, теорій. 4) О. як норма (принцип) професійної етики діє в тих сферах діяльності, де суб'єкт має справу з проблемними (альтернативними) ситуаціями, що стосуються оцінки людей та їхніх дій, відповідності їхньої поведінки певним нормам та вимогам. Йдеться про функції судді, арбітра, прокурора, адвоката, критика, експерта, тренера, вчителя, керівника, представника влади, члена вченої ради, конкурсної комісії і т.ін. Професійна О. означає здатність суб'єкта реалізувати у своїй професійній діяльності інтерсуб'єктивну позицію, тобто таку, що не залежить від його (або чиїхось) уподобань, емоцій, упередженої гадки, а визначена лише суттю, логікою справи і знаходиться у повній відповідності з суспільно інституалізованими нормами та стандартами (типу правових чи моральних норм). Порушення О. як норми професійної етики може набувати кримінального характеру, але зазвичай воно є проявом професійної некомпетентності.

ПРАГМАТИЗМ ( від грецьк. πραγμα - річ, факт, діло, користь) - філософський напрям кін. XIX - XX ст.; найбільш характерний для амер. філософії. Витоки ідей П. - у філософському вченні Пірса, який у 1878 р. увів і сам термін "П." як назву для своєї теорії значення. Подальшого розвитку П. здобувся в емпіричному прагматизмі Джеймса, інструменталізмі Дьюї, операціоналізмі Бриджмена, концептуалізмі Льюїса, гуманізмі Шиллера та ін. Як один із напрямів філософії Модерну П. претендує на проект "реконструкції філософії", який ґрунтується на критиці традиції європейської метафізики, зокрема дуалістичної філософії Декарта. Картезіанському пропедевтичному скептицизмові П. протиставляє концепцію віри; вченню про інтелектуальну інтуїцію - її прагматистське тлумачення; раціоналістичному критерію ясності ідей - виявлення їхніх значень через зведення змісту до практичних наслідків. У праксеології П. вивищує адаптивний аспект практичної діяльності, тоді як марксизм - радикально-перетворювальний. "Принцип Пірса" ставить знання у відношення до практичних наслідків дії, які спричиняються у процесі пізнання. Когнітивний процес переміщується від метафізичного осягнення істини до пошуку логічних значень, тобто у площину епістемології. Людина у ситуаційно-психологічному контексті пізнання рухається від сумніву до віри. Ідеї П. систематизував, виклав та популяризував Джеймс, який, крім того, створив і власну оригінальну теорію П. П. Джеймса спирався на його філософію радикального емпіризму, психологію функціоналізму та тлумачення релігійного досвіду як необхідного елемента життя людини та її практичних дій. Дотримуючись емпіристської концепції П., його англ. представник Шиллер критикував інтелектуалізм за нехтування людиномірними засадами досвіду й істини Н. им здійснюється дистинкція психологічних, емпіричних, математичних та логічних аспектів істини. Її прагматистське розуміння знайшло концентрований вираз у максимі - "Істина має працювати". Інструменталістська концепція П. Дьюї переносить увагу із внутрішніх на зовнішні, об'єктивні чинники емпіричного досвіду. Пізнання розглядається лише у реальному контексті дослідження як певний конфліктний екзистенційний акт. Інструменталізм Дьюї залишає поза увагою метафізичні пошуки адекватності між ідеями та речами і зосереджується на питанні про придатність ідей бути інструментами оптимального вирішення проблемних ситуацій. До загальноконтекстуалістських відгалужень інструменталізму відносяться концепції Мура, Мерфі, Пеппера. Соціальний аспект П. виокремлюють Браун, Бода, Кален, Дж. Mid, Морріс, Хук та ін. Операціоналістська концепція Бриджмена адаптує досвід інструменталізму до методологічних проблем сучасної фізики. Ретроспективний аналіз теоретичної еволюції П. здійснив Льюїс. Подальша еволюція прагматистської логіки наукового дослідження привела до синтезу П. з ідеями аналітичної філософії Гудмена, Куайна. Традиції П. знайшли ґрунт також у постмодерній концепції деконструкції у філософії Рорті.

Тарський (Тайтельбаум), Альфред (1901, Варшава - 1983) - польськ.-амер. логік і математик, один із найвидатніших представників Львівсько-варшавської логіко-філософської школи. Навчався у Варшавському ун-ті під керівництвом Лукасевича і Лесневського. В 1924 р. отримав ступінь докт. філософії за дисертацію "Примітивні терміни логістики". До 1939 р. - доцент і ад'юнкт-проф. Варшавського ун-ту. Од 1939 р. - у США. У 1942 - 1968 рр. викладав на математичному ф-ті Каліфорнійського ун-ту у Берклі (од 1946 р. - проф. математики). Був членом Національної академії наук США, Королівської нідерландської національної академії наук, Британської академії. З ім'ям Т. пов'язані значні результати у розвитку метаматематики (разом із Гільбертом вважається її засновником): запропонував аксіоматичну теорію довільних формальних систем; аксіоматизував теорії, що ґрунтуються на класичній пропозиційній логіці. Започаткував формальну семантику, обґрунтував перехід від синтаксичної до семантичної парадигми в логіці. У роботі "Поняття істини в формалізованих мовах" (1935) сформулював семантичний метод побудови адекватної реальності і формально коректного визначення терміна "істинне висловлювання" для різних типів формалізованих мов. У галузі семантики запропонував також теоретико-множинну інтерпретацію пропозиційних числень, зробив значний внесок у розробку теорії моделей. Т. здійснив систематизацію семантичних і синтаксичних теорій визначеності. Важливих результатів досягнув у дослідженні проблеми розв'язання та в аналізі нерозв'язуваних теорій. Низка праць Т. присвячена розробці інтуїціоністської та модальної пропозиційної логіки.

[br]

Осн. тв.: "Поняття істини в мовах дедуктивних наук" (1933); "Поняття істини в формалізованих мовах" (1935); "Вступ до логіки і методології дедуктивних наук" (1941); "Нерозв'язувані теорії", у співавт. (1953); "Логіка. Семантика. Метаматематика" (1956); "Зібрання творів". Т. 1 - 4 (1981); "Формалізація теорії класів без змінних", у співавт. (1983).

Щербацький, Григорій (Георгій) (1725, с. Рогозів Переяславського полку - бл. 1754) Народився в козацькій родині, небіж Київського митрополита Тимофія Щербацького (1748 - 1757). У 1737 - 1747 рр. Щ. вчився у КМА, в 1749 - 1752 рр. викладав там поетику, риторику, грецьку мову та філософію А. втор п'єси під назвою "Трагедокомедія, нарицаемая Фотий...". Філософський курс Щ., прочитаний ним упродовж 1751 - 1752 рр., відзначається яскраво вираженою картезіанською спрямованістю, орієнтацією на підручник послідовника Декарта проф. Сорбонни Турхоція. Цей курс складається з логіки, метафізики, фізики й етики. У своїх розмірковуваннях Щ. спирається не на досвід і спостереження, а на розум і самосвідомість. В основу філософського мислення кладе принцип очевидності, який передбачає необхідність перевірки будьякого знання з допомогою природного світла розуму або світла філософії. Під останнім ІЦ. розуміє ясні й виразні ідеї С. еред них він виокремлює ідею Бога, ідею істинного й хибного тощо. Абсолютно безсумнівним вважає твердження "мислю, отже, існую". Визнаючи необхідність чуттєвого досвіду, Щ. вважає його радше джерелом помилок, аніж підґрунтям для віднайдення істини І. стина, на його думку, осягається з допомогою єдиного правильного методу, яким є дедукція, що уможливлює виведення й обґрунтування вроджених ідей В. одночас Щ. вважає - для здобуття істини шляхом дедукції необхідна інтуїція, тобто пов'язане з природним світлом розуму глибинне розуміння істини, миттєве осяяння, що досягається завдяки відкритості людської самосвідомості стосовно Бога, який і є гарантом об'єктивної значущості людського мислення. Субстанцію Щ., як і Декарт, поділяє на мислячу (непротяжну й неподільну) і тілесну (протяжну і нескінченно подільну) Н. а відміну від інших професорів КМА, Щ. розуміє матерію не як складник (compositum) з матерії і форми, а як субстанцію. Щ. відходить від традиційного для викладачів КМА гілеморфічного уявлення про основу речей як про хаотичний субстрат природи і, перетворюючи матерію на форму, надає їй здатності до визначення. Картезіанські впливи помітні також у його інтерпретації простору, хоча загалом, подібно до схоластів, він розуміє простір як корелятивне відношення між тілами. Філософський курс Щ. дає змогу побачити, як в укр. думці пер. пол. XVIII ст. відбувалася рецепція європейського раціоналізму.

[br]

Осн. тв.: "Трагекомедія, нарицаемая Фотий, т.е. об отступлении западной церкви от восточной" (1749).

1) відхилення від правильного шляху (від істини); помилка

2) помилковий погляд

3) запаморочення

4) аберація, відхилення

* * *

1) відхилення від правильного шляху або істини; омана

2) потьмарення розуму

3) acтp., oпт. аберація; бioл. аберація, відхилення від норми